Ведеться робота над перекладом книги «Коли тіло каже Ні» Габора Мате


Ведеться робота над перекладом книги «Коли тіло каже Ні» Габора Мате
Книга зовсім скоро вийде друком у Видавництво «Смакі». Книга доступна для передзамовлення.

Уривок з книги.

«Пригнічення емоцій, нездатність сказати «ні» та невміння усвідомлювати свій гнів значно підвищують вірогідність того, що людина може опинитися в ситуації, коли її емоції не знаходять виходу, її потреби ігноруються, а її доброта і м’якість експлуатуються. Такі ситуації викликають стрес, свідомий або несвідомий. Якщо вони повторюються роками, це може порушити гомеостаз та імунітет. Саме цей стрес – а не особистість сама по собі – підриває фізіологічний баланс та імунний захист організму, наражаючи його на хвороби або знижуючи здатність боротися з ними.

Виходить, що фізіологічний стрес – це зв’язок між рисами особистості та хворобою. Певні риси, відомі ще як стиль вирішення проблем, у кілька разів збільшують ризик захворювань, оскільки підвищують вірогідність хронічного стресу. У всіх них є дещо спільне – знижена здатність до емоційного контакту. Емоційні переживання перетворюються на потенційно шкідливі біологічні зміни тоді, коли у людини немає можливості навчитися успішно виражати свої емоції. Це навчання трапляється – або не трапляється – у дитинстві.
Досвід дитинства формує стосунки людини з її тілом та душею. Емоційне середовище дитинства разом із природним темпераментом закладає риси особистості. Більшість того, що ми називаємо особистістю – це не фіксований набір рис, а тільки механізм вирішення проблем, сформований у дитинстві. Є важлива різниця між природними характеристиками, що вкорінені в людині незалежно від її оточення, та реакцією на оточення, моделі поведінки, сформовані для виживання.

 Те, що ми вважаємо укоріненими рисами, може бути тільки несвідомо засвоєними звичними захисними техніками. Люди часто ототожнюються з цими звичними моделями, вважаючи їх невід’ємною частиною їхньої особистості. Вони можуть навіть таїти в собі ненависть до себе за певні риси – наприклад, коли людина описує себе як «засранця, що все контролює». Насправді не буває природної схильності до контролю. Але за нею може бути прихована глибока тривожність. Малюк або дитина, яка відчуває, що її потреби не задовольняються, може розвинути в собі нав’язливу поведінку – звичку тривожитися з приводу будь-якої події. Коли така людина відчуває, що не може все контролювати, вона переживає сильний стрес. Підсвідомо вона думає, що може задовольнити свої потреби, тільки якщо буде контролювати кожну сферу свого життя та оточення. З роками вона може відчувати, що ображає інших людей, або звинувачувати себе у тому, що спочатку було відчайдушною спробою подолати емоційну депривацію. Схильність до контролю – не природна риса, а стиль подолання проблем.

 Пригнічення емоцій – це теж стиль подолання проблем, а не риса особистості, закладена від природи. Серед людей, бесіди з якими я наводив у цій книзі, небагато змогли відповісти «так» на наступне питання: Коли у дитинстві ви відчували сум, гнів, розчарування, чи був у вас хтось, із ким ви могли про це поговорити – навіть якщо це та людина, що викликала ці почуття? За чверть сторіччя медичної практики, включно з десятиріччям паліативної роботи я ніколи не чув позитивної відповіді на це питання від людини з онкологією або з іншими хронічними захворюваннями. Багато дітей виховуються у такий спосіб, і не через якісь шкідливі або насильницькі наміри, а тому що батьки самі налякані тривожністю, гнівом або сумом, які вони відчувають в дитині, або тому, що вони надто зайняті або знесилені, щоб приділяти увагу дитині. «Моїй мамі або моєму татові треба було бачити мене щасливою» - це проста формула, з якою росли багато дітей, що пізніше навчилися пригнічувати свої емоції та стали дорослими з тривожністю, депресією або фізичною хворобою.»

Габор Мате

Допис колеги щодо перекладу книги

Возврат к списку